У 1895 році в Стоянові за проектом Василя Нагірного було збудовано храм святого пророка Іллі. За цим проектом на Галичині побудували багато храмів: церква святого Юрія в Яворові, церква святих Петра та Павла в Східниці, церква святого Миколая в селі Тухля та інші. Стверджують, що зразком для розробки цього проекту послужив Софійський собор в Константинополі (Стамбул). За Австро-Угорської імперії він був найкращим у повіті. У 1913 році був завершений різьблений іконостас.

У 1935 році було завершено роботи з розпису церковною поліхромією в українсько-візантійському стилі малярем Павлом Ковжуном. Закінчував малювання український художник Осип Курилас. Кошти на малювання церкви покрила бездітна глибоко віруюча жінка Анастасія Писарчук-Климова. На ті часи, ці кошти були дуже великі – 20 000 злотих, що дорівнювало 25 моргів урожайного поля (близько 12 гектарів). Після закінчення робіт 20 жовтня 1935 року відбулось посвячення церкви за участі львівського архієпископа Івана Бучка.

Про все це свідчить запис, зроблений в бабинці з лівої стороні: "Храм сей збудовано Р.Б. 1895, проект інж. В. Нагірний, буд. Л. Сумик за пароха о. Івана Сохацького. Іконостас вирізьбив Г. Гейхель Р.Б. 1913. Образи (крп. Матейка), О. Куриласа. Вимальовано головну баню. Дві бічні Р.Б. 1928 р. за пароха о. Івана Карановича. Домальовано решту церкви, перештукатурено ззовні і побудовано сходи та хідники Р.Б. 1935 за пароха о. Дмитра Шуля. Посвятив 20.Х 1935 Р.Б. Преосвященний Кир Іван Бучко, Львівський єпископ. Поліхромія Церкви митця П. Ковжуна з учнями." Портрети єпархії у пресвітерії малював церковним коштом Ярослав Левицький у 1937.

Першим настоятелем новозбудованої церкви був отець Іван Сохацький який очолював парафію з 1872 року. Його життя закінчилось трагічно - в часи Першої світової війни його жорстоко вбили австрійці через підозру в допомозі російським військам. Відбувалось все так: Стоянів був зайнятий австрійцями, а за декілька кілометрів від містечка, біля Дружкополя (тепер село Журавники), розташовувались російські війська. Був відданий наказ, який забороняв дзвонити у дзвони в церкві, не дивлячись ні на свята, ні на похорони. Одного ранку хтось невідомий задзвонив у дзвони, австрійці це сприйняли як знак російській армії. Всіх хто був поблизу схопили та відправили в табір в Телергофі. А отця Сохацького прив'язали до коней і так гнали їх аж до Кам'янки, де й отець помер.

Після трагічної смерті священника, обов'язки пароха  на короткий час перебрав отець Михайло Ходоня. Згодом його замінив отець Іван Баранович. Він був одним із найкращих священників галицького містечка. Своєю поведінкою заслужив повагу серед парафіян. В нього було троє дітей: Ірина, Любов, і Володимир. Володимир найняв професійного диригента, який організував чудовий хор, що не тільки співав в церкві, але й на всіх світських імпрезах. Це був великий вклад в національну культурну скарбницю села. Вивчені народні пісні переспівувались на кожному весіллі та частих забавах "Просвіти". Отець уникав всяких приятельських стосунків з польським ксьондзом і ніколи не відгукувався на запрошення місцевого коменданта поліції взяти участь в полюванні. Проповіді його були релігійного характеру, з додатком національного присмаку, що вказувало про його любов до свого народу. Помер він в похилому віці.

Парохом на короткий час став отець Володимир Кармазин і пізніше його замінив отець Дмитро Березовський. В 1933 році митрополит Шептицький надав парохом отця Дмитра Шуля, який був у Стоянові до 1944 року. Отець Шуль був повною протилежністю всім попереднім священникам. Він був вдівцем і мав двох синів. Сварливий і нахабний, а найгірше те, що він не мав жодної поваги до своїх парафіян. До кожного звертався на "ти" і, якщо хтось намагався відстояти своє, мав завжди одну відповідь: "А де ти ріс? При гною?". Крім цих негативних особистих рис слід згадати і його поведінку з польською адміністрацією. Не було жодного року, щоб він з комендантом поліції та іншими польськими управлінцями не взяв участі в гучних полюваннях. Це було великою зневагою для українського населення. Культурною працею Стоянова зовсім не цікавився. Матеріально жив в добрі, бо крім державної платні за навчання релігії в школі, управляв 120 гектарним господарством. Але цього всього було йому замало. Ціна за похорон чи вінчання дорівнювали місячній платні громадського урядника. Багато парафіян почали уникали сповідей і переставали ходити до церкви. Часті звернення до митрополита з проханням забрати його не мали успіху.

Після Другої світової війни в Стоянові багато що змінилось. Західна Україна стала частиною СРСР. В церкви, які не хотіли підпорядковуватись російській православній церкві, радянські державні органи присилали так званих ревізорів. Вони, в присутності священника і кількох парафіян, вказували як змінити інтер'єр церкви. Тиск на підпорядкування стоянівської церкви святого пророка Іллі до РПЦ розпочався тоді, коли парохом був отець Юрій Процюк (1942 - 1958 роки).

Ось, що пригадує парафіянка Іванна Лубенська: "Це було після відправи літургії. Отець Юрій попросив залишитись в церкві. Він вийшов до нас і сказав, що влада поставила вимогу, щоб наша церква перейшла у підпорядкування РПЦ, бо інакше буде закрита. Як сьогодні пам'ятаю, як важко було йому про це говорити. Він з глибоким хвилюванням питав нашої поради, чи згоди. І продовжував: "Якщо ми не приймемо православ'я, то церкву закриють і перетворять на склад. Не можна допустити, щоб таку величну споруду, побудовану на пожертвування вірян Стоянова, віддати на повільне руйнування, її треба зберегти як духовну скарбницю для наступних поколінь. Віряни погодились, що треба зробити все, щоб врятувати храм."

Згодом отець Процюк виїхав до Львова. Його наступником став отець Іван Чобич (1958 - 1961 роки). За його служіння натиск на УГКЦ продовжувався. Павло Багнюк розповів про подальші події: "До церкви приїхав ревізор і в присутності отця Чобича та нас, братчиків, вказував, які образи треба зняти. Якщо ж вони намальовані на стіні, то їх треба перемалювати чи замалювати зовсім. Під образами треба замалювати підписи, де вказувалось на чиї пожертвування вони виготовлені. Треба переробити престіл. Познімати все, що не канонізоване РПЦ. Отець Чобич замовив у братчика Вілюри Івана чотиригранний престіл. Художник Михайло Панчишин приступив до замалювання і заклеювання новими образами тих, які вимагала влада. Від художника вимагали робити так, щоб колись можна було відновити оригінал релігійно-мистецьких творів".

У 1961 році отця Івана Чобича змінив отець Микола Тишкун. Згадує Павло Багнюк: "Однієї неділі влітку 1964-1965 року (точно не пригадую) після відправи літургії священник сказав нам, що завтра треба буде розбирати престіл. Ми відмовились, на що він відповів, якщо цього не зробимо, то церкву закриють, і йому доведеться робити це самому. Наступного дня священник востаннє біля цього престолу відправив літургію і ми приступили до роботи. Він працював разом з нами, розбирав і просив робити все дуже акуратно, щоб нічого не пошкодити. Отець наголошував, що прийде час і все стане на свої місця. Стінки престолу ми заховали в правому і лівому нефі під сходи перед боковими престолами святого Миколая і святого пророка Іллі. На спустошене місце у вівтарі поставили простенький чотиригранний престіл.

Пройшли десятки років, часи змінились. У 80-их роках за правління Михайла Горбачова тиск на релігію почав зменшуватися. Греко-католицькі громади почали вимагати від релігійних і державних інституцій повернення храмів. Братчики Павло Ільчина і Михайло Середа звернулися з листом в Київ. Згодом їх повідомили, що одержать відповідь у Львові, але відповіді так і не дочекались.

На зборах села було вирішено провести референдум з питання, до якої конфесії має належати храм: УГКЦ чи РПЦ. Організацією референдуму зайнявся виконком сільської ради. Він відбувся весною 1990 року і показав такі результати: з 2200 виборців за УГКЦ проголосувало 1860 осіб, за РПЦ - 288 осіб. В результаті виконавчий комітет радехівської районної ради зареєстрував греко-католицьку громаду з поверненням їй храму святого пророка Іллі. Все церковне майно було повернене УГКЦ. Старшим братчиком став Василь Середа.

Віряни вимагали від тодішнього пароха, отця Григорія Мельника, проводити відправи за обрядом УГКЦ, але він відмовився. Протягом кількох місяців на богослужіння запрошувалися отці Василіяни із Червонограда. Найчастіше це був отець Мар'ян Чернега. Отець провів серед молоді велику роботу з відродження духовності. Він запросив зі Львова дві сестри служниці, які протягом двох тижнів проводили релігійне навчання серед дітей і підлітків.

10 жовтня 1990 року архієпископ Володимир Стернюк надав постійного пароха - отця Олексія Лупія. 25 жовтня 1990 року він відправив першу службу божу в Стоянові. Це був переломний час в житті церкви. Незначна частина селян вороже ставились до УГКЦ. Деякі з них почали їздити на богослужіння до російських православних церков в сусідні села. 

Справдились передбачення отця Івана Чобича - престіл відновили, реставрували всі ікони, національну символіку, яка пов'язана з християнством і тяжким життям українського народу.

В храмі збереглася металева плита з написом: "Пам'ятка Св. Місії від 12.Х до 20.Х 1935 р.". Через 59 років була проведена друга місія з 14 по 21 липня 1994 року. Після закінчення місії був встановлений різьблений хрест, біля якого отець Олексій провів науку про останнє в житті людини. Це - смерть, суд, небо, пекло, про що свідчить напис на хресті.

У 2005 році розпочався ремонт церкви та дзвіниці. Ремонт проводився за рахунок пожертв вірян та місцевих підприємців. Протягом кількох років, під керівництвом отця Олексія, було замінено покрівлю, перештукатурено та перефарбовано стіни храму, замінені вікна, відремонтовані елементи будівлі, які почали руйнуватись. Фасадні роботи завершились в кінці 2010 року. Після цього ще було встановлено освітлення, змінено сходи при вході до храму та перед дзвіницею, покладено бруківку та облагороджено територію навколо храму.

Джерела інформації:

1. "Надбужанщина - Історично-мемуарний збірник" том 2-ий - Нью-Йорк, 1989

2. Євген Войтович "Церкві святого пророка Іллі сто років. Ювілейна пам'ятка" - Львів, 1995